Коли закінчилася битва богів, крижаним покривом була закута Велика Земля. Племена та народи пішли у південні країни. Тільки спадкоємці переможців наважилися жити на засніженому острові Бор. Гарячі джерела допомогли їм вижити та зберегти мудрість пращурів. Їх називали сіверянами, а пізніше стали звати гіперборейцями. Холодні вітри пронизували Бор. Убогі врожаї змусили сіверян шукати нові джерела їжі. Їхні кораблі бороздили південні моря, обмінюючи бронзові знаряддя на зерно та копчене м'ясо.
Золотий вік закінчився, а імперії рабства відродять зло через тисячу років. То був час, коли кожне плем'я трималося своїх звичаїв, і ніхто не зазіхав на свободу нравів.
_________________________
Гості-сіверяни відвідували малі острови раз на три-чотири роки. Вони привозили солодкий мед, самоцвітні камені та бронзові мечі, які найбільше цінували вожді. Ритуал торгівлі був довгим та помпезним. Спочатку був триденний бенкет, що закінчувався подарунками гостям та господарям. Дізнавшись про новини із зовнішнього світу, вожді встановлювали ціну на зерно та прянощі. Гості відпливали, обіцяючи повернутися за кілька років. Їхнього приїзду чекали як великого свята.
_________________________
Старухи вірять у долю
Оповідання перше
Я ненавиджу море. Коли я йшов у своє перше плавання, то згадував опухлий і посинілий труп рибалки, що розбився об скелі під час шторму. Його тіло прибило до берега за кілька днів. Мені було лише шість років, коли я знайшов його. Страшні вирячені світлі очі утопленика були схожі на очі випотрошеної риби. Скільки років минуло, а забути не можу. З того самого весняного, сонячного дня я ненавиджу море і не люблю риби. І те, й інше мені огидне.
Сірі хвилі прибою шарудять піском і дрібним каменем, білясті пластівці піни схожі на очі потопельника. Мій дід і мій батько загинули в морі, прадід не повернувся з походу, але, думаю, його спіткала та сама доля. У нашому роді всі плавали, якось настав і мій час. Я дуже не хотів йти на корабель, здавалося, це рівносильно смерті.
- Ти повинен, синку, - це були слова матері. - Твій батько загинув у морі, твій дід теж, долю не змінити.
Я не хотів помирати. Я вирішив змінити долю. Я вигадав собі друге ім'я – Непокірний.
Мені виповнилося шістнадцять років, у мене було три старші сестри, і я був єдиним сином свого батька. Чоловіки сестер обіцяли матері доглядати мене. У нашому племені усі плавають у морі.
- Я повернуся, - тільки й сказав я матері.
На нашій лодії два десятки веслярів. Окрім мене та ще одного хлопця, всі бували мореплавці. Вони вміли тримати вітрило на найсильнішому вітрі, вміли торгуватися і рубати голови у жорстоких сутичках. Щороку в теплих морях з'являлося все більше любителів легкої наживи. Все частіше вони нападали не тільки на селища, а й на лодії сіверян. Я не боюся битви, батько почав вчити мене володіти мечем, коли мені було лише сім років. Три роки тому він загинув у бою. Стріла, що встромилася в плече, була отруєна. Він був уже не молодий, не боявся смерті. Перестрибнувши на борт корабля, перебив п'ятьох, але не встиг ухилитися від смертоносного польоту. Ніхто з ворогів не пішов живим у тій битві. Бездонне море стало їхньою могилою. Настав і мій час, але я не вірю в долю.
Шторм
Розповідь друга
Не розумію, як цей парубок може не любити море. Він, значить, не любить тихий шерех прибою над багряним заходом сонця? У його душі немає захоплення, коли шалені пориви вітру та солоної води завдають своїх ударів на берег під час шаленої бурі? Ми однолітки, я знаю його з дитинства. Сьогодні він заявив, що його треба звати Непокірним. Кожен може взяти собі нове ім'я, але міцніше прізвисько, яке дають інші. Його називали Потопельником, оскільки одного разу в дитинстві він знайшов на березі мертвого рибалку. Це прізвисько йому дуже не подобалося, тож він і вирішив змінити ім'я. Втім, Непокірним погодився називати його тільки я, інші просто сміялися.
У день відплиття на синьому небі не було жодної хмарини. Ніс лодії легко розрізав бірюзові хвилі. Вітрило тріпотіло на потужному вітрі. Чайки кружляли над нашими головами. Ніщо не віщувало шторму, але вже надвечір над горизонтом нависли важкі хмари, вітер посилився, а хвилі розгойдували лодію як колиску немовляти. Близький берег був скелястий, наше судно могло в тріски розбитися на камінні, тому ми налягали на весла, згорнувши вітрило. Перші гуркіти грому застали нас ще в морі, але коли потоки зливи обрушилися на земну твердь, ми вже сховалися на березі.
- Гарний початок, - пробурмотів Непокірний, але його почув тільки я.
Ми їли жирне копчене м'ясо зі свіжим хлібом та пили ячмінне пиво. Нікому й на думку не спало намагатися розвести багаття за такої погоди. Досвідчені мореплавці сміялися над штормом. Вони встигли вивести лодію до доброго берега, витягли на пісок. Нехай тепер виє вітер і бушує злива, а ми сидимо під стрімкою скелею і п'ємо пиво.
- Уславимо пращурів, що дарували нам удачу!
Цей кубок проголосив Одар, найстаріший з мореплавців. Йому вже було за сімдесят зим, він вирушив у свій останній похід. Одар не хотів помирати в шкурах м'якого ліжка. Він хотів загинути у славетній битві.
Море здіймалося пінистими хвилями й ярилося від несамовитого вітру. Чорні хмари бігли над сірим небом. Вкрившись теплим плащем, я слухав гнів моря, а потім бачив сни. Уві сні завжди світ величезний, він ще більший, ніж здається.
- Прокидайся, Ведмедик! - хтось тряс мене за плече.
Так мене називають тому, що торік я приніс у селище пораненого ведмежа, яке, на жаль, так і не вижило.
- Вітер попутний! Сонце зійшло! Спатимеш удома, чи на дні!
Це говорив Тур Піснеспівець, молодший із синів Одара, моторошний пересмішник, але найкращий оповідач і добрий наставник.
– День хвали увечері, - відповів за мене Потопельник.
- Не по роках мудрі слова! - зуважив Одар. – В дорогу, і нехай допоможуть нам духи моря!
Вітер
Розповідь третя
Я не любив море, гуляючи на його березі, але в далекому поході я просто зненавидів його усією душею. У перший день я навчився не боятися вітру, що пронизує до кісток, на другий день перестав звертати увагу на жарти Піснеспівця – Пересмішника, але дивитись у захоплені очі того хлопця, який був у поході, як і я, вперше, не міг і на сьомий день. Ми були вже далеко від будинку, але тільки вдруге зійшли на берег і вперше поїли по-людськи, зваривши густу кашу у великому казані і приготувавши коржі з жиром на вугіллі. Цього ж дня ми допили останнє пиво, але Одар вирішив зробити гак і відвідати своїх далеких родичів з острова Білих каменів.
- Вони живуть на південь від усіх племен, далі тільки дикуни виводять у море свої плетені з лози коритця. Там ще вип'ємо пива, і візьмемо з собою скільки зможемо, а потім уже питимемо солодку брагу на південних островах.
Тур Пересмішник завжди любить говорити так, наче славить богів у день рівнодення, красиво і складно, але мова у нього буває отруйна на слова як у змії, тому й отримав своє прізвисько.
– Тепер спати всім! - суворо наказав Одар. - А то знову на світанку будете як весняні мухи!
Дров зібрали багато, щоб до ранку вистачило. Я перший зголосився стежити за багаттям, бо спати ще зовсім не хотілося. У відблисках вогнища обличчя гребців, що миттєво заснули, здавалися домашніми, наче ми й не пливемо за край моря. Змінив мене опівночі сам Одар, ще й вилаяв мене пошепки, що я не став будити нікого на зміну, але я і після цього довго не міг заснути, дивився у вогонь і згадував вогнище рідного дому.
Вранці зібралися швидко, випили запашний трав'яний відвар, а снідали вже в морі, передаючи один одному миски з пшоняною кашею, кимось звареною перед світанком. Вітер був попутним, тільки й роби, що слідкуй за вітрилом, та слухай Тура Пересмішника, який знав стільки казок і небилиць, що вистачить ще, мабуть, і на зворотний шлях. Він мало не посварився з Міміром Могучим, який не вірив, що по той бік Океану живуть псоголові люди, коли вдалині з'явився острів Білого каміння.
Геннадій Боценюк 2005